Життя крізь час
(Алла Підлужна)

Життя крізь час

автор: Алла Підлужна

Родовід Франчуків - Кобилянських, як і більшості родин по всій Україні,-  давній, іде з глибини віків. Надірваний і покалічений подіями початку XX ст., підірваний голодоморами, репресіями, війнами всупереч усьому наш рід продовжує своє життя крізь час.

У великій родині Олександра Івановича та Марії Броніславівни Франчуків у п\'ятдесятому році народився я - їхній четвертий син. На мальовничих пагорбах, де бере початок річка Хомора у тому тихому і теплому світі пройшли мої дитячі та юнацькі роки. З самого раннього віку запах батькової пасіки заколисував мої мрії, а чудова природа поїла мене своїми чарами. До нині у снах літаю над моєю рідною Зеленою, над тими височенними яворами, де стояла наша стара дідова хата під соломою, із земляною долівкою і високою, розмальованою мамою призьбою. Пам\'ять міцно тримає в моїй душі спогад про те, як ми, діти, разом з висушеним, мов стара тополя, дідом Броником Кобилянським ходили до викопаної ним кринички. Ми схилялися до її живого джерела, пили чисту воду, що пахла хвоєю і чебрецем. Ту стару криничку і досі називають "криничкою діда Кобилянського". Скільки людей приходило до неї щоб угамувати спрагу наповнити душу і тіло чистою прохолодою джерельця, очистися, мов в церкві, від скверни. Адже нашу стару дерев\'яну церкву, яку будував мій прадід Стефан Кобилянський, і яка прожила на землі майже століття, новоявлені варвари по - злодійськи знявши вночі хрести, знищили. Мабуть, пам\'ятаючи ту церкву, я донині раз по раз повертаюся в своїх картинах до тієї церкви. Боляче усвідомлювати скільки храмів України, намолених святих осередків духу нації, було знищено заради забаганок окремих керівників тої кривавої системи.

Образ нашого генія Тараса Шевченка тривожив почуття багатьом художникам. І я не міг не пройти його високими стежками духу, де він закарбував долю України, час, у якому він жив та передав його нащадкам.  Ми, українці, вічно йтимемо його стежками, уклонятимемося "Кобзареві" як святій книзі. Дуже довго я підходив до образу Шевченка. Ще тоді у 1980-х роках, коли вчився у київському державному художньому інституті, на одну із республіканських художніх виставок я представив невеликий триптих "Кобзареві дороги". Подавав я їх кілька разів  безуспішно і це мене боляче вразило, але в той же час підштовхнуло мене на більш активну творчу діяльність.  Я завжди мав надію по - своєму, як саму Україну, створити образ нашого Кобзаря.

До картини "Три літа" я поставився з великою відповідальністю. Ще і ще перечитавши "Кобзаря", я по - новому побачив і з нашим теперішнім часом поєднав біль поета, коли він приїхав в Україну. Хотілося відтворити оту руїну - і душі людської, і землі. Відбувалися великі переміни. Минала козацька слава, брат поставав на брата. Україна страждала і мовчала, і це пригнічувало поета. Той його настрій я пережив, як свій.

Потім виникла серія пейзажів і тематичних картин, присвячених поезіям Тараса Шевченка: "Ой три шляхи широкії", "За байраком, байрак", "Лілея", "Плач Катерини", триптих: "Голос трави" та інші. Після поїздки до Канева народилася картина "На чернечій горі" - мій погляд на вічну для всієї України вершину. Через простий пейзаж вдалося відтворити невимовно тяжку журу що огорнула Тараса Григоровича, який плекав надію, що колись тут постане його хатка, і житиме він у мирі й благодаті із самим собою, зі своєю сім\'єю, та не судилося йому, не судилося.

Образ Шевченка в картині "Спас" - родове дерево що живить спраглі душі, повертає до одвічних святинь нашої землі. Подібно легендарному Сізіфу Шевченко "Спас" в котре знову і знову котить важку ношу наших гріхів забуття і відступності, щоразу сподіваючись на наше духовне очищення і здатність прихилитися до родового дерева. Він повертає нас до пам\'яті, категоріями "часу", творчої думки минулого в сучасному. Такі картини довго визрівають в серці і тільки тоді пишу їх на полотні коли бачу закінчений твір, тоді пишеться швидко, мене ніщо не мучить, я насолоджуюся самим процесом творчості. Геній Кобзаря Шевченка має стати для кожного справжнього Українця найвищою мірою "Свічою Духу", як вічного стержня високості і любови до своєї землі.

Слід Шевченка не змиває вода, не засипає пісок. Кобзар це вічна тема. Він ніколи не стане вчорашнім, він завжди буде сучасним, високим і завжди матиме продовження в часі.

Сьогодні нам треба піднести образ Шевченка, його творчу спадщину, на ту справжню визначену для нього Богом висоту, бо інколи відчуваєш якесь збайдужіння, м\'яко кажучи, приземлене ставлення до нашого генія. Прикро це відчувати, болить кожне невігластво, кожний, сказати б, люмпенський дотик, до високого і прекрасного.

Тарас Шевченко — це яскрава свічка на все майбутнє життя народу українського. Хочеться вірити, що молоді творці: художники поети композитори в його безсмертних поемах в його всесвітніх душевних потугах про долю землі своєї, знайдуть нові життєствердні ідеали. Я вірю, наша земля оновиться, народ скаже своє вагоме слово. Ця віра в мені постійно. В кожній моїй картині живе світло надії, світло душі людської. І творю я для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А, кажуть, вона вічна...

Валерій Франчук
Лавреят премії імені Василя Стуса
Член Національної спілки художників України м. Київ

Записала Алла Підлужна

Митець
Галерея
Виставки
Контакти
Книга відгуків



Украинская Баннерная Сеть