Валерій Франчук — мудрий серцем художник
(Валентина Гринник-Сутанівська)

Валерій Франчук — мудрий серцем художник

автор: Валентина Гринник-Сутанівська

Зачаровані, заколисані словами, ми живемо у їхньому царстві. Ярлики - слова стали самостійною суспільною силою. Величезна маса людей живе не реаліями та суттєвим, а зовнішньою оболонкою речей. Як вилікувати себе  якнайшвидше та зазирнути в свою душу, замислитися над своїм буттям, щоб відсікти усе зайве, зачароване? І при цьому обійтися без жодних слів... Є рецепт, і не треба посміхатися іронічно. Просто підіть на виставку нашого визначного українського художника Валерія Франчука. Дорога художника не може бути ніякою іншою, як лаконічною, бо вона -  до людської душі. Про свою творчість він говорить так: " Я творю для того, щоб люди не забували, що в них є душа. А кажуть, що вона вічна".  

"...Всяка людина має своє право боронити свою душу й серце, щоб не вривалися туди силоміць чужі люди, немов у свою хату... Може, кому й гарною здається та хата зверху, але ж то ще не дає права споглядачеві вриватися до хати всередину і цінувати та оглядати все , що в ній є, без дозволу господаря". Це застереження Лесі Українки оберігати свою душу.

Про Франчука говорять: мудрий художник. Євген Сверстюк уточнює: "мудрий серцем художник". Це його мудре серце допомогло йому стати і мужнім, і сильним, щоб піти на те, щоб і вривалися, і цінували, і оглядали! Приходьте на виставку обов\'язково раніше, коли ще мало відвідувачів і тоді ніхто не заважатиме вам вести розмову з ним, бо душа художника відкрита.

Що ж "увірвемося" й ми всередину, може, зрозуміємо, в ім\'я чого він пішов на це.

У його роботах, у цих спалахах радощів і болю, є щось невловиме. Над його картинами можемо думати різне, але якщо в вас увійшла його творчість, то постійно відчуватимете живущу силу, закорінену в його картинах.

Картина не обмежується рамцями. На перший погляд важко збагнути, яким чином суттєві чинники містяться за її межами. Маляр не переносить на полотно все, що спонукало його до творення, навпаки, він відбирає із себе найголовніше, ідеї, уподобання, переконання, на чому й формується його індивідуальність. За допомогою пензля він утверджує саме те, що є незнаним для його сучасників. Усе інше він замовчує. Він справжній "каторжник на галері часу".

- Людина прийшла, подивилася на ваші картини. І ви залишилися надалі у її житті...

- Це ноша, яка постійно тяжіє на мені за правду сказаного мною. То, мабуть, такий суддя, що з ним у порівнянні жодні художні ради, жодні написані слова - ніщо. Від серця до серця прокладається доріжка, яка має велике значення в людському спілкуванні.

 Маю що сказати людям! Це найголовніше. Бачу світ, а він такий багатовимірний, значущий, що досить дослухатися до свого серця. Пишу легко, бо знаю чого хочу в цьому житті, незалежно від того, яка буде дорога: важкою чи легкою, - моя дорога в мистецтві не зміниться. Йтиму цим шляхом до кінця, скільки вистачить життя.

Дорога митця - до людської душі. Це - гарт своєї свідомості та своєї пам\'яті - як осередок безсмертності людської душі. Вона, ця дорога,   наповнена теплом любові та смутком самотності. Бо в картині, як і в житті, від першого крику народженого через усвідомлення свого місця до його ствердження протягом усієї дороги життя. Великий Леонардо да Вінчі, на заході своєї творчої дороги наблизився до відображення душі та пізнав найвищу насолоду творчості.

Вважалося учора, що і я от - от спіймаю за хвіст ту Диво - птаху. А сьогодні й сліду від того дива не залишилося, а тільки велике біле полотно. Тільки ще набагато величніше та утаємничене, ніж учора. Але вантаж учорашньої дороги не даремний і не важкий. У глибині свого серця жевріє надія, що ми чогось досягли. Даремно? Це відчуття вчорашньої величі завжди вчора, а сьогодні - глянь, нова дорога, і ми йдемо по ній, збиваючи до крові серце із жариною надії, чи дійдемо до ще одного щабля пізнавання людської душі, віддаючи за це своє серце. А ви, приходячи до мене на виставки, виносите щось для себе. А це - найголовніше в творчості художника. Жодні нагороди та почесті не складуть тієї душевної уваги та теплоти, як дотик руки достойної людини, яка приходить на виставку, а найбільше, коли вона йде з неї, несучи частку побаченого.

- Що привело вас у мистецтво?

- Що привело мене у мистецтво Це те, що сиділо в мені з тієї Хмельниччини, пагорбів, де я народився. Я пам\'ятаю ті місця, де пройшли дитинство та юнацькі роки. І по сьогодні літаю над тими яворами, над старою хатою... Її тепер немає. Але в душі моїй, уяві залишилася. Стара дідова хата під соломою, із земляною долівкою та високою призьбою. На ній я, малий, пив тепле молоко, яке щедро давала нам наша корова - годувальниця Лиса, стара мудра тварина, яка випасала нас, малих, хоча ми були впевнені, що це ми її пасемо Літаю уві снах, мабуть, тому, що то - прямий зв\'язок - ота мала батьківщина й велика Україна, то як серце, а то - тіло людське. І я повинен прийти, зустрітися з ним, злитися. Подільська земля, особливо мої місця, то взагалі - диво, де можна через оті пагорби перенести образ усієї нашої землі: накладені, як нашарування людського буття, горбочок на горбочок, долина, бережки... І з усіх бережків виходять джерельця, які втікають у одну річку, другу. Яка краса! Через роки, які відійшли, фіксую, у якому раю жив. Осінь підходить - спадає листя, ми печемо картоплю. Наші діди та прадіди на цвинтарях лежать, ми ходили до них щодня: доторкуючись до тих огорожок, до тих вишеньок та бузку, посаджених на пам\'ять про них. Ота материнка, серцевина моєї родини, яка перенесена до мого серця й зберігає в мені, попри все, ту теплоту.

Моя рідна Зелена, немов забута Богом і людьми. Не дуже її любили керівники радянської влади, тепер вона ще в гіршому загоні. Був недавно там, побачив  велику руїну, про яку писав Тарас Григорович у свій час. Не хочу вірити, що це безнадійно. Людина все проходить у свій час рано чи пізно. Пройдемо й ми через все це! Маємо національну гідність, і все буде гаразд. Бо те існування, яке мали 75 років, - це не було життям. І зараз не легше, бо не можна жити в постійному стресі, у важких думках, як вижити завтра. Людина повинна мати перспективу, надію для того, щоб завтра продовжити свою велику роботу. Адже ми приходимо в світ для чогось більшого, ніж ходити вулицями, дихати повітрям, не віддаючи землі, яка нас породила, свого тепла. Не було б надії - не малював би! Кожний з нас має свою дорогу життя і дуже важливо пройти її у своєму часі. Одним дається довгий шлях. Іншим - коротка вузька стежина, а декому - рівно стільки, скільки потрібно. Щоб залишити слід...

- Це про наш час ви найболючіше висловилися в полотні "Душа забутої людьми криниці"...

- Цупко тримається в пам\'яті и душі спогад про те, як, ми, дітьми, разом із висушеним, мов стара тополя, нашим дідом, ходили до викопаної ним криниці. Ми схилялися до її живого джерела, пили чисту, із запахом хвої та чабрецю воду. Йшли люди, пили ту воду, очищалися від тої гріховності людської. І до тепер є ця криниця. Правда, вона тепер замулена, запущена. Але раз на рік, як ми добиваємося туди, хтось із нас, братів, чистить її від мулу... Все, як у нашому житті. Пам\'ятаю, як ми сиділи з дідом, і він розповідав нам легенду, яка передавалася з роду в рід, про Золотого дуба у нашому Чорному лісі. І так виникла ідея показати душу старої, забутої криниці. Бо люди мають приходити до неї, щоб набратися духовності, оживляти себе від землі. А вода - це все живе, через цю краплю, яка вийшла та з таким докором дивиться на нас, людей, хочу нагадати, щоб ми, напившись чистої, джерельної, живої води з криниці духу України, не забували про її ласку, про її очищення, щоб її джерело заведи було чистим, з холодною, життєдайною водою.

- Отже, Україна, її історія, сьогоднішній нелегкий шлях... Страшенно невдячна тема, дехто називає це кон\'юнктурщиною.

- Це для мене не важливо, я не можу брехати, казати неправду про той час, коли живу. Не знаю, чи залишаться мої роботи для нащадків, але якщо хоч одна все ж залишиться та її побачать люди, то хочу, щоб вони побачили правду про мій час. Ось що важливо. І мене ніхто з цієї дороги не зіб\'є. Прагну, щоб їхня душа пра­цювала, серце любило, щоб вони ста­вили собі запитання. Моя творчість - Україна, мати, земля наша, її історія та теперішній час, у якому живемо і який так чи інакше перерізає кожний день, кожну мить. Мушу його по-своєму переробляти. Так, багато з того, що малюю, я не бачив наяву: це інтуїція, підсвідомість, спогади, що формуються в ідеї, образи... Важливо ту мить зупинити й встигнути зафіксувати на полотні.

Ось мої гетьмани... Це було моє дослідження того часу. Як ці люди  спромоглися на те, щоб за ними йшов народ. Йшов на загибель. За однією людиною, яка давала їм той клич волі - волі України. За це клали голови, незважаючи на те, чи це були перемоги, чи це були поразки.

Через ці історичні постаті я хотів показати майбутнім гетьманам, як важливо мати в собі впевненість на цю високу і відповідальну місію - бути керманичем народу. Чи вистачить сили, щоб вивести народ на вищий шлях розвитку, чи знову пустити свій люд собі під ноги та головами простих людей постелити свою дорогу в нікуди.

Кожна із постатей гетьманів закінчена та самостійна, зі своїм малим шляхом, але з\'єднані в поліптих, в той великий і трагічний Гетьманський шлях.

- Не засмучує, коли критики закидають вам про плодючість: - 70 персональних заставок.

- Навіть не задумуюся над цим! Мене підтримує усвідомлення того, що йду у мистецтві своєю дорогою. Вона далася мені дуже важким випробо­вуванням і тому для мене така відповідальна. Я шукаю шлях до людської душі. Вона спонукає до постійного пошуку істини вічності. Заглиблюючись у своїх почуттях і пошуках, я щоразу знаходжу щось надзвичайно важливе для своєї творчості. Щоразу задаю собі задум більший, вищий, і кожного разу, досягаючи, бачу: з\'явилося чисте полотно, як уже казав... І знову потрібно шукати. Так що буде ще не одна персональна...

У 2004 році мою кандидатуру було номіновано на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. Була представлена серія картин, об\'єднаних в цикл "Пам\'ятай". В цей цикл входить більше 50  полотен. Моє осмислення трагедії голодомору зовсім не свідчить про песимізм. Скільки по світу варіацій на тему "П\'єти"!.. і щоразу "П\'єта" - це трагедія - особистісна, національна, загальнолюдська. Українська нація зазнала, мабуть, чи не найжорстокішого нищення свого люду в усій історії Землі . Голодомор 1932 - 1933 рр., що єзуїтськими методами був насильно насаджений українському народові тоталітарною системою, стане прокляттям жахливій анти людській владі тяжким застереженням і вічною пам\'яттю багатьом поколінням українців. Моя мати являється живим свідком тих страшних подій. Свої свідчення вона переповідала мені: "Не можу, сину, більше про цю біду говорити, бо ніякого часу не вистачить і сили ніякої не хватить все те пережити знову. Бо ж і 46-й страшний, і 47-й ми теж дуже тяжко пережили, мали загинути, та, видно, Божа сила нас для чогось зберегла..." Свою творчу інтерпретацію трагедії я б скоріше зрівняв з покладанням квітів, що не являється формальним поклонінням -  це як внутрішня потреба осмислити подію -, вшановуючи пам\'ять своїх рідних, ми стверджуємо життя. Дуже хотів би, щоб мої твори цього циклу стали своєрідним оберегом для нинішнього і наступних поколінь.

Кажу тим, хто приходить на виставки: " Ви просто зупиніть­ся й хоча б кілька хвилин, нічого не думаючи й не задаючи собі жодних глобальних питань, постійте біля кар­тини. Вона вам усе розповість! Ви побачите, що той ваш надуманий колір зникне і натомість з\'явиться світло, яке є в кожній картині. Людина обов\'язково відчує високе почуття лету, якщо вона його забажає.

Для мене важливий у кожній картині вихід світла. То не є біла пляма фарбою, то може бути коричнева, але вона буде світлою в тому місці, де даватиме контрастний вихід на глядача. Я навіть не приступаю до роботи, коли в мене поганий настрій, не бу­ває навіть такого, щоб думати якусь погану думку, пишучи картину. Отже, якою б картина  в кольорі холодною не була, вона завжди має світлий вихід. Із картини в картину йде продовження  думки. І в цьому я себе добре почуваю. Мабуть люди, пройшовши моєю дорогою знаходять свою.

Не хочу, щоб вони були пасивними глядачами. Хочу щоб мої картини змушували їх думати, хвилювали. Щоб світ їх душ ставав світлішим і чистішим, добрішим.

- Шевченківський цикл робився спеціально, чи це був виплеск ду­ші,  підсумок пережитого?

- Починалося все з "Лілеї". Зовсім не думав продовжувати тему, бо дуже важлива ця справа! Художники написали про Шевченка масу картин. Підхід до цієї теми у мене виношувався багато років. За "Лілеєю" з\'явилися "Плач Катерини", по­тім "Три літа". Я ніколи не ставлю плани на свої картини. Можу почина­ти одну, а в душі народжується щось інше - кидаю й починаю відтворю­вати те, що з\'явилося зараз. "Спас" у мене вийшов як пісня. Молодий Шевченко, я побачив його світлу постать як Спасителя, пророка, який прийшов на нашу грішну землю. "Чумацький шлях" - це не земна дорога України, а її зоряний шлях у вічності. Це - також пісня, душа та серця України. Потім прийшов невеликий період обдумування, я б сказав, означення цієї теми. Бо в моїх картинах, якщо ви помітили, постійно присутні обра­зи жінки. Не накладаючись одне на інше, визріла велика серія картин про поему "Катерина". Триптих "Катерина" закінчив 2001 року, 2002 написана, вважаю, підсумкового порядку, "Тяжка твоя ноша Катерино". Потім - триптих: "Голос трави" - як означення кількох поезій Шевченка, які побачив через русалку, відьму, вітер та осоку, які пронизують життя людини, через українське самобутнє джерело. Писав легко, бо побачив той образ із самого початку, він якось одразу приходив у серце. І відтворення у полотні тієї думки, ідеї було близьким, дорогим, легким для письма. Вони - різнопланові, але в кожній із них закладена частка моєї душі. Про на­стрій я вже говорив, хочу пояснити ще й таке: чи я пишу зовсім маленький пейзаж, чи велике полотно, в них однакова сила душевного переживання. Немає такого, що ото - прохідна робота...

До творчості нашого генія художники зверталися постійно, й прийдешні покоління звеличатимуть його, перерви не буде, бо це - невичерпне джерело для нас.

- Якими були десять років незалежності у політиці?

- Вихором пролетіли по нашій Україні останні десять років минуло­го століття - десять років надій і розчарувань, злетів і падінь. У найвідчайдушнішій спробі вирватися із цупких смертельних лап червоного молоха, який, здавалося б, накрив своїми чорними крилами дух і думку мільйонів людей.

Дев\'яності роки не стали переломними. Ми сьогодні живемо надією на Божу благодать, яка зійде на нас, осяє та виведе на сонячну дорогу свободи. "І серце жде чогось" - писав наш Учитель. У цій скруті не помічаємо, що губимо високих достойників, які звали нас до руху, бре­демо, як вівці без пастуха - хто куди. Ми все мудруємо над конструкці­єю нашого колеса, б\'ємося лобами один із одним, витрачаючи найголов­ніше - час. Ми все сподіваємося на попутній вітер, забуваючи, що вітру не буде та треба гребти самим.

-  А яким є наше мистецтво зараз?

- Складається, таке враження, що їх ніби два... Офіційне мистецтво - мистецтво якогось чорного квадрату - на вітрині,  шановане  забезпечене. Друге ж - ота криниця з життєдайною  водою -  прекрасна чарівна, ніжна квітка - дерево життя, увіткнуте недбалою рукою в сухий пісок, ледь - ледь животіє.

Одні художники все життя мають право користуватися благами від держави - виставки, закупки картин, президентські стипендії, нагороди, звання, премії, видання каталогів, майстерні тощо, а інші  вижи­вають з останніх сил, без майстерень, без коштів на нормальне існування, втішаючись лише моральною підтримкою своїх щирих шанувальників. Адже далеко не кожний художник є одночасно вправним торгашем. Я  відверто кажу про це, бо якщо мовчатиму - означатиме, що згоден з такою ситуацією. Багато хто не витримує сходить з дороги до Храму... Але ж життя триває, і, наперекір всьому,  йде розвиток мистецтва! Воно за 13 років зробило важливі кроки й робитиме далі. Маємо великі досягнення, якими можемо пишатися як самі, так і світ. Я не хочу ні зас­вітитися, ні освятитися! Я хочу, щоб просто була можливість працювати.

- Куди ви поспішаєте?

- "Чайка" - дума про мою маму, про нашу землю... Це була моя перша картина, яка розірвала павутиння сірих буднів і дала мені крила для злету. Це було як благословення, все перевернулося в мені, в моєму житті, пропала бездіяльність та байдужість. Повірте, справа не в тому, що я поспішаю. Мені важко далася ця моя дорога, дуже не вистачає часу. І не втому сенсі, що його хтось забирає. Щось із середини гонить, що потрібно більше працювати. Маю що сказати, повинен чим більше писати.

- Ви знаєте, що ви дуже щасливий?

- Знаю, кожен день дякую Богові за те, що він мені дав.

Добре, що його бачать, добре, що люди дивляться його картини сер­цем. Добре, що ми наближаємося до визнання того, що його маємо. Ми розпізнаємо його одразу ж, бо існують тон, відтінок, мелодія, власти­ві лише одній людині і нікому більше не притаманні. Існує Знак Особи, як точно зазначив Чеслав Мілош. А мистецтво своїми засобами дає нам можливість це усвідомити, бо художник спромігся висловити своє. Проте це не означає, що інші цього позбавлені. Хіба це не доказ того, що душа безсмертна?  

Валентина  Гринник-Сутанівська
Митець
Галерея
Виставки
Контакти
Книга відгуків