Душа забутої людьми криниці
(Валентина Гринник-Сутанівська)

Душа забутої людьми криниці

автор: Валентина Гринник-Сутанівська

- це про наш час ви найболючіше висловилися в полотні "Душа забутої людьми криниці"...

- Цупко тримається в пам'яті и душі спогад про те, як, ми, дітьми, разом із висушеним, мов стара тополя, нашим дідом, ходили до викопаної ним криниці. Ми схилялися до її живого джерела, пили чисту, із запахом хвої та чабрецю воду. Йшли люди, пили ту воду, очищалися від тої гріховності людської. І до тепер є ця криниця. Правда, вона тепер замулена, запущена. Але раз на рік, як ми добиваємося туди, хтось із нас, братів, чистить її від мулу... Все, як у нашому житті. Пам'ятаю, як ми сиділи з дідом, і він розповідав нам легенду, яка передавалася з роду в рід, про Золотого дуба у нашому Чорному лісі. І так виникла ідея показати душу старої, забутої криниці. Бо люди мають приходити до неї, щоб набратися духовності, оживляти себе від землі. А вода - це все живе, через цю краплю, яка вийшла та з таким докором дивиться на нас, людей, хочу нагадати, щоб ми, напившись чистої, джерельної, живої води з криниці духу України, не забували про її ласку, про її очищення, щоб її джерело заведи було чистим, з холодною, життєдайною водою.

- Отже, Україна, її історія, сьогоднішній нелегкий шлях... Страшенно невдячна тема, дехто називає це кон'юнктурщиною.

- Це для мене не важливо, я не можу брехати, казати неправду про той час, коли живу. Не знаю, чи залишаться мої роботи для нащадків, але якщо хоч одна все ж залишиться та її побачать люди, то хочу, щоб вони побачили правду про мій час. Ось що важливо. І мене ніхто з цієї дороги не зіб'є. Прагну, щоб їхня душа пра­цювала, серце любило, щоб вони ста­вили собі запитання. Моя творчість - Україна, мати, земля наша, її історія та теперішній час, у якому живемо і який так чи інакше перерізає кожний день, кожну мить. Мушу його по-своєму переробляти. Так, багато з того, що малюю, я не бачив наяву: це інтуїція, підсвідомість, спогади, що формуються в ідеї, образи... Важливо ту мить зупинити й встигнути зафіксувати на полотні.

Ось мої гетьмани... Це було моє дослідження того часу. Як ці люди спромоглися на те, щоб за ними йшов народ. Йшов на загибель. За однією

людиною, яка давала їм той клич волі - волі України. За це клали голови, незважаючи на те, чи це були перемоги, чи це були поразки.

Через ці історичні постаті я хотів показати майбутнім гетьманам, як важливо мати в собі впевненість на цю високу і відповідальну місію - бути керманичем народу. Чи вистачить сили, щоб вивести народ на вищий шлях розвитку, чи знову пустити свій люд собі під ноги та головами простих людей постелити свою дорогу в нікуди.

Кожна із постатей гетьманів закінчена та самостійна, зі своїм малим шляхом, але з'єднані в поліптих, в той великий і трагічний Гетьманський шлях.

- Не засмучує, коли критики закидають вам про плодючість: за 50 років - 50 персональних заставок.

- Навіть не задумуюся над цим! Мене підтримує усвідомлення того, що йду у мистецтві своєю дорогою. Вона далася мені дуже важким випробо­вуванням і тому для мене така відповідальна. Я шукаю шлях до людської душі. Вона спонукає до постійного пошуку істини вічності. Заглиблюючись у своїх почуттях і пошуках, я щоразу знаходжу щось надзвичайно важливе для своєї творчості. Щоразу задаю собі задум більший, вищий, і кожного разу, досягаючи, бачу: з'явилося чисте полотно, як уже казав... І знову потрібно шукати. Так що буде ще не одна персональна...

У 2004 році мою кандидатуру було номіновано на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. Була представлена серія картин, об'єднаних в цикл "Пам'ятай". В цей цикл входить більше 50 моїх полотен. Моє осмислення трагедії голодомору зовсім не свідчить про песимізм, навіть якщо в образах відсутні життєрадісні посмішки чи інші ознаки оптимізму. Скільки по світу варіацій на тему "П'єти"!.. і щоразу "П'єта" - це трагедія - особистісна, національна, загальнолюдська. Українська нація зазнала, мабуть, чи не найжорстокішого нищення свого люду в усій історії землі на протязі двадцятого століття. Голодомор 1932 - 1933 рр., що єзуїтськими методами був насильно насаджений українському народові тоталітарною системою, стане прокляттям жахливій анти людській владі тяжким застереженням і вічною пам'яттю багатьом поколінням українців. Моя мати являється живим свідком тих страшних подій. Свої свідчення вона переповідала мені: "Не можу, сину, більше про цю біду говорити, бо ніякого часу не вистачить і сили ніякої не хватить все те пережити знову. Бо ж і 46-й страшний, і 47-й ми теж дуже тяжко пережили, мали загинути, та, видно, Божа сила нас для чогось зберегла..." Свою творчу інтерпретацію трагедії я б скоріше зрівняв з покладанням квітів, що не являється формальним поклонінням це як внутрішня потреба осмислити подію. Вшановуючи пам'ять своїх рідних ми стверджуємо життя. Дуже хотів би щоб мої твори цього циклу стали своєрідним оберегом для нинішнього і наступних поколінь.


Кажу тим, хто приходить на виставки: " Ви просто зупиніть­ся й хоча б кілька хвилин, нічого не думаючи не задаючи собі жодних глобальних питань, постійте біля кар­тини. Вона вам усе розповість! Ви побачите, що той ваш надуманий колір зникне і натомість з'явиться світло, яке є в кожній картині. Людина обов'язково відчує високе почуття лету, якщо вона його забажає.

Для мене важливий у кожній картині вихід світла. То не є біла пляма фарбою, то може бути коричнева, але вона буде світлою в тому місці, де даватиме контрастний вихід на глядача. Я навіть не приступаю до роботи, коли в мене поганий настрій, не бу­ває навіть такого, щоб думати якусь погану думку, пишучи картину. Отже, якою б картина в кольорі холодною не була, вона завади, має світлий вихід. Із картини в картину йде продовження моєї думки. І в цьому я себе добре почуваю. Мабуть люди, пройшовши моєю дорогою знаходять свою.

Не хочу, щоб люди були пасивними глядачами. Хочу щоб мої картини змушували їх думати, хвилювали. Щоб світ їх душ ставав світлішим і чистішим, добрішим.

- Шевченківський цикл робився спеціально, чи це був виплеск ду­ші, підсумок пережитого?

- Починалося все з "Лілеї". Зовсім не думав продовжувати тему, бо дуже важлива ця справа! Художники написали про Шевченка масу картин. Підхід до цієї теми у мене виношувався багато років. За "Лілеєю" з'явилися "Плач Катерини", по­тім "Три літа". Я ніколи не ставлю плани на свої картини. Можу почина­ти одну, а в душі народжується щось інше - кидаю й починаю відтворю­вати те, що з'явилося зараз. "Спас" у мене вийшов як пісня. Молодий Шевченко, я побачив його світлу постать як Спасителя, пророка, який прийшов на нашу грішну землю. "Чумацький шлях" - це не земна дорога України, а її зоряний шлях у вічності. Це - також пісня, душа та серця України. Потім прийшов невеликий період обдумування, я б сказав, означення цієї теми. Бо в моїх картинах, якщо ви помітили, постійно присутні обра­зи жінки. Не накладаючись одне на інше, визріла велика серія картин про поему "Катерина". Триптих "Катерина" закінчив 2001 року, 2002 написана, вважаю, підсумкового порядку, "Тяжка твоя ноша Катерино". Потім - триптих: "Голос трави" - як означення кількох поезій Шевченка, які побачив через русалку, відьму, вітер та осоку, які пронизують життя людини, через українське самобутнє джерело. Писав легко, бо побачив той образ із самого початку, він якось одразу приходив у серце. І відтворення у полотні тієї думки, ідеї було близьким, дорогим, легким для письма. Вони - різнопланові, але в кожній із них закладена частка моєї душі. Про на­стрій я вже говорив, хочу пояснити ще й таке: чи я пишу зовсім маленький пейзаж, чи велике полотно, в них однакова сила душевного переживання. Немає такого, що ото - прохідна робота...

До творчості нашого генія художники зверталися постійно, й прийдешні покоління звеличатимуть його, перерви не буде, бо це - невичерпне джерело для нас.

- Якими були десять років незалежності у політиці?

- Вихором пролетіли по нашій Україні останні десять років минуло­го століття - десять років надій і розчарувань, злетів і падінь. У най- відчайдушнішій спробі вирватися із цупких смертельних лап червоного молоха, який, здавалося б, накрив своїми чорними крилами дух і думку мільйонів людей.

Дев'яності роки не стали переломними. Ми сьогодні живемо надією на Божу благодать, яка зійде на нас, осяє та виведе на сонячну дорогу свободи. "І серце жде чогось" - писав наш Учитель. У цій скруті не помічаємо, що губимо високих достойників, які звали нас до руху, бре­демо, як вівці без пастуха - хто куди. Ми все мудруємо над конструкці­єю нашого колеса, б'ємося лобами один із одним, витрачаючи найголов­ніше - час. Ми все сподіваємося на попутній вітер, забуваючи, що вітру не буде та треба гребти самим.

- А яким є наше мистецтво зараз?

- Складається, таке враження, що їх ніби два... Офіційне мистецтво - мистецтво якогось чорного квадрату.

Одні художники все життя мають право користуватися благами від держави - виставки, закупки картин, видання каталогів, майстерні тощо, а інші працюють чесно, вижи­ваючи з останніх сил, без майстерень, без права на нормальне існуван­ня.


Я цьому противлюся, відверто кажу про це, бо якщо мовчатиму - означатиме, що згоден з такою ситуацією, що добре в такому стані перебувати. Чиновники від мистецт­ва, самі того не розуміючи, підтягують нас до активності у творчості. Так примушують мене щодня підходити з ще більшою вірою внутрішньою у те, що я правильно роблю. Життя триває, йде розвиток мистецтва! Воно за 13 років зробило важливі кроки й робитиме далі. Маємо великі досягнення, якими можемо пишатися як самі, так і світ. Я не хочу ні зас­вітитися, ні освятитися! Я хочу, щоб просто була можливість працювати.

- Куди ви поспішаєте?

- "Чайка" - дума про мою маму, про нашу землю... Це була моя перша картина, яка розірвала павутиння сірих буднів і дала мені крила для злету. Це було як благословення, все перевернулося в мені, в моєму житті, пропала бездіяльність та байдужість. Повірте, справа не в тому, що я поспішаю. Мені важко далася ця моя дорога, дуже не вистачає часу. І не втому сенсі, що його хтось забирає. Щось із середини гонить, що потрібно більше працювати. Маю що сказати, повинен чим більше писати.

- Ви знаєте, що ви дуже щасливий?

- Знаю кожен день дякую Богові за те, що він мені дав.

Добре, що його бачать, добре, що люди дивляться його картини сер­цем. Добре, що ми наближаємося до визнання того, що його маємо. Ми розпізнаємо його одразу ж, бо існують тон, відтінок, мелодія, власти­ві лише одній людині і нікому більше не притаманні. Існує Знак Особи, як точно зазначив Чеслав Мілош. А мистецтво своїми засобами дає нам можливість це усвідомити, бо художник спромігся висловити своє. Проте це не означає, що інші цього позбавлені. Хіба це не доказ того, що душа безсмертна?

Митець
Галерея
Виставки
Контакти
Книга відгуків